"Stous : le Passant", opéra-zoom

 "Stous : le Passant", opéra-zoom par la troupe de Vlad Troïtsky (lauréat du Prix Vassyl Stous 2019)

22.11.2020, Kyïv

 

 

livret 

Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось.
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пройнялось
моє недуже. Ти ж — за мене вдвоє
нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.
А є добро. А ти труха і тлінь.
А спільне в нас, що в'язні ми обоє
дверей обабоки. Ти — там, я тут.
Нас порізнили мури, як статут.

Est-il possible que tu sois né, bonhomme, pour m’épier dans ma cellule de moine ? Est-ce que ta vie ne t’appelle pas ? Aurais-tu la vocation pour ce métier sans joie, où la souffrance humaine est le ferment de tout. Dedans ma peine tu es toujours debout, de ton malheur s’emplit mon cœur malade. Toi – deux foi plus malheureux que moi. Je suis. Tu n’es qu’une ombre. Je suis le bien. Toi – décrépitude et corruption. Et notre lot commun – c’est être prisonniers, de part et d’autre d’une porte. Toi là-bas, moi – ici. Séparés par le mur, comme par le statut.

Traduction de 1999 par Oles Masliouk et Anne Renoue

* * *


Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: «ку-ку».
Ми соку випили в берези,
ми з річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.

 

* * *

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя. Замало — нічку.
Довкола темінь полохка.
Літають кажани, як кулі.
Нестерпом студиться щока.
Де ви, крилаті ? Гулі-гулі !
Як вам — нестерпно — без небес ?
Аж очі підвели, поснулі.
О ні, ти не один воскрес!
Як в бодню — пугачеві скрики.
Десь бродить землячок-дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — не мигне.

* * *

Пам'яті М. К.  Зерова

Колеса глухо стукотять, мов хвиля об паром, стрічай, товаришу Хароне, з лихом і з добром. Колеса б'ють, колеса б'ють, кудись торують путь. Уже. Додому не вернуть, додому не вернуть. Колеса глухо стукотять, колеса стукотять в христа, в вождя, в усіх божат і в мать і перемать, Москва, гора Ведмежа, Кем і Попів острів — шлях за ґратами, за вартами. розбухлий на сльозах. І знову В'ятка, Котлас, Усть- Вим, далі — до Чиб'ю. Рад-соц-конц-таборів союз, котрий Господь забув, диявол теж забув. Тепер тут править інший бог: марксист, расист і людожер — один — за трьох. Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю, печорський концентрак споруджує нову добу на крові і кістках.

* * *

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

* * *

Сховатися од долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти – все, що снилось
як смертеіснування й життєсмерхь –
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей :
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід ? А чи твою подобу
збагнуть – бодай в передкінці життя ?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах ? О, коли б знаття…
Та відчайдушне пролягла дорога
несамовитих. Світ весь – на вітрах.
Ти подолала, доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.

* * *

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.