Vassyl Stous à Londres, le 12 mars 2020

Poetry Against the System: 

Vasyl Stus and the Ukrainian Dissidents

Date and Time

Thu, 12 March 2020
19:00 – 20:30 GMT

Join us for a thought-provoking talk with Bohdan Tokarsky, a scholar of Ukrainian poetry and Affiliated Lecturer in Ukrainian Studies at Cambridge, and moderator Uilleam Blacker, Lecturer in Comparative Culture of Russia and Eastern Europe, UCL

The event will also feature poetry readings of new translations of Stus into English and a short screening of documentary footage.

This event is held in partnership with PEN International. PEN members provided moral support for Stus and his fellow Ukrainian political prisoners in the Gulag. PEN’s commitment to supporting imprisoned writers around the world remains of vital importance for Ukraine today, as dozens of Ukrainian prisoners are now imprisoned in Russia on politically-motivated grounds.

https://www.eventbrite.co.uk/e/poetry-against-the-system-vasyl-stus-and-the-ukrainian-dissidents-tickets-93043462501

Vasyl’ Stus (1938-1985)

Some previous english translations, those of Georges Grabowicz,

Ada Rybchuk, serie "The House build by a prisonner", 1961

Alcohol of Agony This pain—the alcohol of agony, this sorrow, crystalline and stiff. Try to retype all of your curses, try to rewrite the grief. It’s been forgotten what it means—to live. What is—the world, what is—the self. Inhabiting one’s body still is granted but to the insane. And you’ll be raging, raging mad with every diabolic step until you die, bearing their weight upon your grey-haired head.

 Цей біль — як алкоголь агоній

Цей біль—як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль. Передруковуйте прокльони і переписуйте печаль. Давно забуто, що є—жити, I що є—світ, і що є—ти. У власне тіло увійти дано лише несамовитим. А ти ще довго сатаній, ще довго сатаній, допоки помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй.	Translated by Oksana Maksymchuk

What Love !


What love! A whole eternity has passed
since I have loved and dreamed, day after day,
that all will flow away, but memories
will overcome the well remembered parting.
I go again into the cell, encompassed
by the branches of a sorrowful birch;
I shall await those vague unwanted feelings,
In which all chastity turns into shame.
There will be ample parting for us two,
and ample mute rejoicing there will be -
enough to feel wholeheartedly a debt
long due to memories of white bedstead,
on which a pair of raven tresses stream,
a pair of slender arms, with darkness drunk,
a pair of lips, so covetous of passion,
that leads us suddenly into the slanting
path of stupid chastity. The path
that leads under the wing and care of some
saint sinner, who gave us shelter of the kind
where neither sleep nor love nor need be ashamed,
where everything is given and is taken,
where in the night all limits to one’s self
are lost...
Into a friend, a wife, a mother,
worried and giving, your beloved leads you
by the hand.

Translated by Jaropolk Lassowsky

https://www.google.fr/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=19&cad=rja&uact=8&ved=2ahUKEwi6neini6vnAhUSHxoKHRzlCjwQFjASegQICBAB&url=http%3A%2F%2Fdiasporiana.org.ua%2Fwp-content%2Fuploads%2Fbooks%2F9044%2Ffile.pdf&usg=AOvVaw1_ejVHsLRc7orBmooyR2IK

https://fr.scribd.com/doc/186303554/Treasury-of-Ukrainian-Love-%D0%9D-Turkewicz-Sanko-1997

Morning Augury This dawn is like an even flare of a dark parachute that opened and having lost its earthly gravitation now hangs suspended, hovering above the world—as if it changed its mind, decided to return upward  (inertia of desire completely drained this rounded flare of blinding pain). The gray daybreak has woken me with its disheveled wing and like a dream I recollected—life. … Somewhere barked a dog. It seemed to me the scroll of centuries had started to unroll ever so slowly, getting stuck at the Mesolithic coil. A raven flew, his winged body forming a cross in the boundless sky. The raven’s aimless flight read as a sign, a presage of apocalypse. And so it seemed: that the ancestral myth no longer could convince me that the currents of terror, hope, and time all flow in one direction. The future is like the past, and both are the “now,” the current moment—nothing but an embroidery of the soul, gone numb. And then I saw, at dawn, as through a blindfold that I have lost myself in the multitude of the self-replication of this world that gleams through the binoculars of suffering. My loves, smashed into splinters, each of them grows spherical, an eyeball mad with grief that I have lost myself amongst the copies of this self-multiplying world, that I have hardened through trust that thrust me into the abyss. It was the break of dawn. And glazed with blinding ink of disbelief, the solid surface of the sky kept silent as if benumbed. Only the raven kept up his flight and kept on drilling black holes into the cosmos.

Оцей світанок—ніби рівний спалах Ada Rybchuk, "The House build by a prisonner" Оцей світанок—ніби рівний спалах нічного парашута, що розкрився, та, втративши тяжіння до землі, завис над світом—наче передумав і вирішив вернутися увись (заломлена інерція бажання геть вимертвила цей опуклий спалах сліпого болю)—сизий голуб-досвіток збудив мене своїм крилом страпатим і прохилив ілюзію життя (десь гавкав пес і видалося, наче сувій століть помалу став згортатись і на мезолітичному виткові так довго полотна не попускав). Летів розлого чорний-чорний ворон обезземеленим безкраїм небом, і безберегий лет його значився, як апокаліпсису переддень. І так здалося: предковічним мітом не можна вже душі переконати, що однонапрямкова, як одвіку, надій, погроз і часу течія. Бо вже давно усе те пережите, що довго крилося будучиною. Майбутнє—все в минулому. Сьогодні— лиш візерунок мертвої душі. І ще здалося—вдосвіта, наосліп: що я себе утратив многотою самопомноженого цього світу, що світиться біноклями страждань— моїх любовей, товчених на скалки, де кожна скалка круглиться, мов око побожеволілого од нещастя, що я згубився—сотнями відбитків самосебезмертвілого в довірах і нахиляннях до безодні світу, котра гогоче тьмою, мов яскиня неолітична: вабить і страшить. Був досвіток. І засклена осліплим підсиненим чорнилом спроневіри небесна твердь мовчала, як отерпла, лиш чорний-чорний ворон пролітав— окреслював мезолітичні кола, мов діри всесвіту. Translated  by Oksana Maksymchuk

Weep, sky, weep and weep! Wash the unabated sea
Of thin-voiced waters and dampen the heart.
It seems it was just now, just yesterday
That a deathly shiver buried you alive.
Weep, sky, weep and weep! The past cannot be returned.
Today has been reduced to naught, the future will not come.
Something weighs on the mind that can never
Be torn from the heart. This prison is a prison for prisons!
Weep, sky, weep and weep! Still over your horizons
And let the stars fall from darkened skies!
Is there in this world a trumpet that will sound
A final blast to keep me from my resurrection?
Flow, water, flaw and sweep me away from my weariness,
For eternities of bondage have crushed me.
High upland thunder, girdle the earth!
Pitch-winged cloud, bless me!
Lightning, send a message!
Hallowed be the world. The night is its companion.
So, water. Flow forth! And you, misfortune, rage!

Translated by Marco Carynnyk

Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море! Струмуй, ясна бідо тонкоголосих вод. Здається, от-от-от. Здається, тільки вчора холодний запопав мене смертельний дрож. Струмуй, водо, струмуй. Минуле не вернути. Сьогодні — згибіло. Майбутнього — нема. Щось на душі лежить, чого повік не збути, ні з серця вирвати. Несила. Задарма. Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, небокраю, і зорі, опадіть з потьмарених небес. Чи в світі є сурма, що по мені заграє останньої уже. Щоб більше не воскрес? Струмуй, ясна водо! Реви, аеродроме! Підносьтесь, літаки! Ридайте, груди ринв! І землю впережи, високий горній громе! А все ж твої, бідо, огроми затяжкі. Плач, небо, плач і плач. Ти, смолокрила хмаро, благослови мене! Ти, блискавко, вістуй. Нехай святиться світ! Йому бо ніч — до пари! То ти, водо, течи! А ти, бідо, лютуй!

Cannibals Ada Rybchuk, "The House build by a prisonner" How hard to open up to the good. How frightening to confess that a human being is not yet dead within us. And how terrifying to wait until it dies buried inside, so we can haul it to the cemetery of souls and gain some comfort that doesn’t soothe the wounds. How evil lures. And how tempting to run as far as the eye can see, to flee and to forget oneself, like a revolting monster. Wary dawn will enter darkness, look around and wonder whether it’s really worth the trouble: a tribe of cannibals sits by the fire, yawns with contentment. Meat is roasting over the embers. Human broth shimmers in the cauldron. Slurping, they’re filled with philosophic resignation, debating who’s to be roasted next, so there’ll be enough for lunch and dinner. Dawn slips away, and the fanged and cavernous darkness will not cease until the last of the cannibals starts to devour himself with an expression of a martyr, as if saying: Life is so short, yet I ran out of meat.

Як страшно відкриватися добру  Як страшно відкриватися добру. Як страшно зізнаватись, що людина Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати, коли вона захована помре у темряві, щоб нишком відвезти на цвинтар душ, і щастя запопасти, якого вже до ран не прикладеш. Як вабить зло. Як вабить гріх—піти світ-за-очі, повіятися з вітром і власної подоби утекти, мов чорта лисого. Кульгавий день увійде в темінь, гляне по криївках і завагається. Бо шкода праці: сидить при ватрі плем’я самоїдів, щасливо позіхає. На вогні печеться м’ясо. В казані окріп переливається. Сьорбають юшку і, повні філософських резигнацій, мізкують, з кого б смажити печеню, щоб стало на сніданок і обід. Кульгавий день відходить, бо печерний ікластий лютий смерк не западе, допоки аж останній самоїд не з’ість себе самого і помре Iз філософським виразом. Мовляв, Життя коротке, а—забракло м’яса. Translated  by Oksana Maksymchuk

https://thelochravenreview.net/ten-ukrainian-poets-yuriy-andrukhovych-kateryna-babkina-oleh-lysheha-andriy-lyubka-oksana-lutsyshyna-vasyl-makhno-iryna-uvalova-vasyl-stus-lyuba-yakimchuk-and-serhiy-zhadan/

(And we will move back the hands of death / for
several years, those granted by endurance./ Let destiny
Say - here you are, benevolence, / which knows neither
embellishrnents nor defects. / Thus we will resolutely
move back the hands of death, / so as not to consider at
what / the unknown road has hidden, / like a painful
dream, or like a dreamlike pain. / This is a catastrophe
of time's flow, the junction / of caution and arrogance,
of darkness and light, / this year left with the marks of
enclosing pickets, / scarcely noticeable ligatures of
presage, / everything the Lord foretold us - / will faIl
off like dandelion fuzz, / where there's so much grief,
reminiscence and ternptation.)

Translated by Natalia Burianyk

I cross the edge. This conquering the circle, this forward motion of a foot, this lived experience, this naked emptiness, this salty water, like an oily sludge, this hopelessness of first beginning, they terrify me! Better to forget this land of hesitation, and to extinguish the flame and embers from memory. I cross the edge. As leopards leap through burning rings carrying the impulse of bewildered souls, So you must aim at the center of death’s eye, And be reborn in death. Do not disturb the old despondency. Begin beyond it, well past the barrow, out there on the brink, Where sacred tablets seemingly appear, (but do not mention them to others). Where the sea of humanity swims and step by step a proud continent grows out into the sea, like an ossified mirror of eternity, like a prophetic word or a prophetic scream. Go, cross the edge! Your birth will follow death. Strive headlong for the path, as bright as blood, That favors honest and repentant souls who live as such, expecting in their end a new beginning. Yearning for the stars as adversity spreads its wings and turns its energy toward eternity. 18.IV.1972 Translated by Artem Pulemotov

Ada Rybchuk, "The House build by a prisonner" Іду за край. Оце долання кола, оця вперед занесена ступа, оця ява, ця порожнеча гола, і ця вода, солона, як ропа, і ця безвихідь першого початку, які страшні ви! Швидше поминай цей край вагань і не лишай про згадку ні вогню, ні золи. Іду за край. Як леопарди крізь вогненні кільця проносять порив сторопілих душ, отак і ти ув око смерті цілься і відродися в смерті. І не руш старого розпачу. Почнися далі, ген за шелом’янем, на рубежі, коли замерехтять тобі скрижалі, але про них нікому не кажи. Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю росте у море гордий материк, немов здревіле вічності свічадо, як віще слово або віщий крик. Іди — за край. Народження — по смерті тебе чекає. Прагни стрімголов на ту тропу, що яра, наче кров, воліє душ, що щирі і одверті так і живуть — своїм передкінцем, як припочатком. І рушають д’горі, коли біда оба крила просторить і повертає вічності живцем.