Анна Малігон
Многая літа пані Анно !
Фугу
Прижилися, згорнувши хребти, нерозривно чужі…
Нам хотілося льоду і плакати… вперше… А вдруге
не хоронять нікого. А що це блищить на ножі ?
То не зародок моря, то серце убитої фугу.
Виривай обережно, як око зі сну виривай,
Не від світу цього, не від кухні – воно самородок.
Так блаженно стискаються тільки ворота у рай.
Вибирати не варто, бо вибір і сам тебе “зробить”.
Фугу в синіх одежах бреде вітражами до хмар,
Її тупіт – важкий, її подих – незмінно у спину.
На високому березі вже зачекався човняр,
язиком витираючи крапельки адреналіну.
Фугу міряє танцями вічно солону пітьму,
випускаючи мантри у тихі глибини наосліп.
Хто нутром доторкнутись до неї посміє, тому
будуть довго світити її порцелянові кості.
І ти міцно заснеш у собі, за останні часи
заплативши покорою, першу любов жовтоперу
понесеш у долонях, як Бога… І тетрадоксин
замуркоче по тілу, чистіший за душу паперу.
Тут, на білих диванах, посіяно палеоліт,
бо немає нам руху, як ліків немає від зради.
Під чужими світилами б’єшся, мов фугу об лід.
А яка мені радість… ?
Скажи, ну яка мені радість ?!…
Aucun commentaire:
Enregistrer un commentaire