samedi 10 octobre 2015

La traduction, une arme non conventionnelle

par exemple

" Les alliés français de Vladimir Poutine "

vs Французские союзники Владимира Путина



Vladimir Poutine est devenu un sujet d’inquiétude permanent. Le président russe arbore de plus en plus une figure d’autocrate nationaliste : opposition persécutée, Eglise orthodoxe mobilisée au service du Kremlin, télévision transformée en instrument de propagande belliqueuse, opinion manipulée comme durant la glaciation stalinienne. Vladimir Poutine n’a jamais été aussi populaire dans son propre pays et aussi redoutable pour ses voisins et sur la scène internationale. Aux confins de la Russie, il construit, sans relâche, une zone d’influence, intimidant la Géorgie, inquiétant les Etats baltes et la Pologne, annexant la Crimée, intervenant militairement en Ukraine, poursuivant ainsi l’éternel rêve impérial russe. En Syrie, son allié et sa vassale de toujours, sa base avancée au Moyen-Orient, il mène un jeu ambigu et déstabilisateur, maintenant en vie artificiellement le régime de Bachar al-Assad, dressant les sunnites contre les chiites, divisant la coalition internationale. Malgré l’état précaire de son économie, Vladimir Poutine redevient une menace. François Hollande proclame sur Arte qu’il n’est pas notre allié et a besoin de faire ses preuves pour être un partenaire. A Paris, l’homme du Kremlin peut cependant compter sur de nombreux et très hétéroclites alliés.
Le Parti communiste, comme incapable de se défaire de décennies de solidarité intime avec l’Union soviétique, continue à le défendre, à le soutenir sans relâche. L’Humanité demeure le quotidien le plus prorusse. Les Etats-Unis restant le mal absolu et l’Europe un mal relatif, la Russie incarne toujours pour le Parti communiste un espoir, une force, l’objet d’une sympathie active. Le nationalisme, l’expansionnisme et presque le bellicisme de Vladimir Poutine ne semblent pas l’émouvoir. Le système économique oligarchique et le système politique autocratique ne le troublent apparemment pas. La mythologie russe fonctionne toujours. Quand François Hollande et Vladimir Poutine s’opposent, le Parti communiste penche plus vers le Kremlin que vers le palais de l’Elysée. Le Parti communiste compte beaucoup moins qu’avant dans le débat mais ses sentiments prorusses demeurent immuables.
A l’autre extrémité de la scène politique, le Front national n’en finit pas de chanter les louanges de Vladimir Poutine. Marine Le Pen est reçue en amie et en alliée, honorée et complimentée, ce qui devrait d’ailleurs interpeller et choquer le Parti communiste. Le président russe applaudit au nationalisme de l’extrême droite française, se délecte de son aversion pour l’Europe, comprend et approuve sa xénophobie, très proche de la sienne. Marine Le Pen considère comme le président russe que Bachar al-Assad est un pôle de stabilité, au moins un moindre mal. Tout dirigeant du Front national est le bienvenu à Moscou. Lorsque l’extrême droite a eu besoin d’argent, c’est une banque russe très proche du Kremlin qui le lui a fourni. On imagine le déchaînement et l’indignation de l’extrême droite si Les Républicains avaient reçu un prêt comparable d’une banque américaine ou si le Parti socialiste avait eu recours aux services d’une banque allemande. Entre nationalistes, il lui paraît normal de s’entraider.
Enfin, Vladimir Poutine peut compter sur la compréhension et sur la sympathie d’une partie des lointains descendants du gaullisme. C’est une vieille histoire. Le général de Gaulle a toujours tenu à entretenir des liens cordiaux avec l’URSS, qu’il ne considérait que comme une forme provisoire de l’éternelle Russie. Son antiaméricanisme, son rejet de l’Europe fédérale, sa volonté de démontrer, en toutes circonstances, l’indépendance de la France, bref, son glorieux souverainisme le poussait, il n’était pas le premier monarque français à le faire, à jouer avec l’idée d’une alliance de revers.
Les plus souverainistes des néogaullistes continuent à prôner un partenariat actif avec la Russie. Ils se montrent des plus compréhensifs à l’égard de Vladimir Poutine. François Fillon ne perd pas une occasion d’appeler à resserrer les liens et à surmonter les divergences. Une partie de la presse de droite lui emboîte le pas. Tous ceux-là critiquent ouvertement François Hollande, lequel poursuit, au contraire, la politique russe de François Mitterrand : fermeté et vigilance, coopération quand c’est possible, contradiction si nécessaire.
En somme, s’il n’existe plus de lien particulier entre la Russie et la France depuis François Mitterrand (encore que le Kremlin ait apprécié Jacques Chirac et son refus d’entrer en guerre en Irak aux côtés des Etats-Unis), il existe toujours à Paris un parti russe, disparate, contradictoire mais influent : anachronique s’il s’agit du Parti communiste, archaïque s’il s’agit des néogaullistes, logique en ce qui concerne le Front national.
"Алэн Дюмаэль"

Alain Duhamel
Libération, le 7 octobre 2015 à 17:06

В Париже Владимир Путин может рассчитывать на многочисленных сторонников, от Компартии до "Национального фронта", пишет Алэн Дюмаэль в статье, опубликованной в газете Liberation. 

Владимир Путин стал источником постоянной тревоги. Российский президент все чаще выступает в роли автократа-националиста: оппозиция подвергается гонениям, РПЦ мобилизована на выполнение приказов Кремля, телевидение трансформировалось в инструмент воинственной пропаганды, общественным мнением манипулируют, как во времена сталинского ледникового периода. Владимир Путин никогда не был так популярен в своей стране и опасен для своих соседей и на международной арене. На границах России он без устали строит зону влияния, следуя извечной имперской российской мечте. В Сирии, которая является его союзником и его вассалом, его передовой базой на Ближнем Востоке, он проводит неясную и дестабилизирующую игру, искусственно поддерживая Башара Асада, настраивая суннитов против шиитов, внося раскол в международную коалицию. Несмотря на непрочное состояние своей экономики, Владимир вновь представляет угрозу. Франсуа Олланд в интервью телеканалу Arte заявил, что Путин не является союзником Франции и что ему необходимо представить доказательства, чтобы быть партнером. В Париже кремлевский лидер может, однако, рассчитывать на многочисленных и разношерстных союзников, пишет корреспондент.
Французская Компартия, неспособная забыть о десятилетиях солидарности с Советским Союзом, продолжает защищать и поддерживать Россию. L'Humanité продолжает оставаться самым пророссийским изданием. Россия для ФКП всегда олицетворяла надежду, силу, объект активной симпатии. Когда Франсуа Олланд и Владимир Путин противостоят друг другу, ФКП более активно поддерживает позицию Кремля, нежели Елисейского дворца, говорится в статье.
На другом конце политической сцены "Национальный фронт" не прекращает петь дифирамбы Владимиру Путину. Марин Ле Пен принимают в России как друга и союзника, что должно было бы вызвать вопросы и шокировать Компартию. Российский президент аплодирует национализму французских крайне правых, понимает и поддерживает их ксенофобию, очень близкую его ксенофобии. Марин Ле Пен, как и российский президент, считает, что Башар Асад - полюс стабильности, по меньшей мере, меньшее из зол. Когда крайне правым требуются деньги, российский банк, очень близкий к Кремлю, предоставляет их. Кажется нормальным, что националисты понимают друг друга, пишет корреспондент.
Наконец, Владимир Путин может рассчитывать на понимание и симпатию со стороны части далеких потомков голлизма. Это давняя история: генерал Де Голль всегда поддерживал сердечные связи с СССР. Его антиамериканизм, его неприятие федеративной Европы, постоянное стремление демонстрировать независимость Франции всегда подталкивали его к тому, чтобы играть с идеей альянса с противоположной стороной. Неоголлисты продолжают выступать за активное партнерство с Россией. Они демонстрируют понимание в отношении Владимира Путина. Франсуа Фийон не упускает случая призвать к укреплению связей и преодолению разногласий. При этом определенная часть правой прессы выступает его сторонницей и открыто критикует Франсуа Олланда, который проводит в отношении России политику Франсуа Миттерана: твердость и бдительность, сотрудничество, когда это возможно, противостояние, если это необходимо, говорится в статье.
"Иными словами, в Париже всегда существует русская партия, неоднородная, противоречивая, но влиятельная: анахроничная, когда речь заходит о ФКП, архаичная, когда речь идет о неоголлистах, логическая в том, что касается "Национального фронта", - заключает корреспондент.

inopressa.ru, le 8 octobre 2015
__________________________________________________________________

Alain Juppé a récemment mis le sujet sur la table en dénonçant "un accès de russophilie aiguë" au sein de l'UMP, dit Républicains. Une pique qui vise clairement Nicolas Sarkozy et François Fillon. Cette passion déraisonnable s'étend à tous les courants catholiques conservateurs européens : de plus en plus soutenus par la Russie orthodoxe. Elle va même au-delà. De l'extrême droite sous influence jusqu'à la gauche radicale, qui croit rejouer la guerre froide en soutenant un ultra-nationaliste impérialiste.
Sur l'échiquier français, c'est encore la gauche gouvernementale qui s'en sort le plus honorablement. François Hollande a été impeccable dans son soutien au président ukrainien. Son ministre de la défense, Jean-Yves Le Drian, fait de son mieux pour ne pas livrer des Mistral à la Russie. Malgré un contrat très contraignant signé avec les russes par Nicolas Sarkozy et François Fillon.
Mais la droite française n'est la pas la seule à succomber aux sirènes de Moscou.

Caroline Fourest, France Culture, 1 juin 2015

 

1 commentaire:

  1. Вам здається, що нині "українське питання" стало актуальнішим для французів?

    Та насправді навіть сьогодні містки між Францією та Україною є недостатніми.
    Якщо ви попросите француза на вулиці назвати якусь українську постать, то є велика ймовірність, що він відповість: "Ув'язнена блондинка з зачіскою селянки, як же ж її звати?".

    Голос України ледь чутний у французьких ЗМІ, чого не скажеш про голос Кремля.

    Наслідком дефіциту інформації про Україну є те, що французькі громадяни мають досить обмежене уявлення про російсько-український конфлікт. Наміри Путіна для пересічного француза зрозумілі – він хоче збільшити свою територію, свій вплив, тоді як позиція України викликає питання.


    Володимир Путін має потужних лобістів у французькому медійному світі. Це інтелектуали, політики, люди мистецтва. Французи також продовжують захоплюватися особистостями типу Шарля де Голля, який відновив престиж Франції.

    Реваншизм, хоч і менш радикальний, ніж у Росії, залишається невід’ємною частиною французькою національного менталітету, і проявляється у вигляді глибокого антиамериканізму.

    Багато французьких політиків – як ліві, так і праві – використовують налаштованість суспільства проти США. Це ті ж політики, які наполягають, що Володимир Путін заслуговує захоплення як самопроголошений лідер опору американській гегемонії.

    Ідея дати Путіну те, чого він вимагає, "заради миру (і газу)", набирає популярності.

    Колишній президент Франції і кандидат на наступних президентських виборах Ніколя Саркозі в публічних заявах вже легітимізував анексію Криму, проголосивши, що жителі півострова "вибрали Росію".

    Лідер французьких ультраправих Марін ле Пен, яка сьогодні представляє чверть французьких виборців, взагалі демонструє повну підтримку Володимиру Путіну.


    Але Путін далеко. З часів російської окупації Парижа минуло два століття. Вона не лякає.

    7000 загиблих на Донбасі? Війна в Югославії забрала набагато більше життів і відбувалася значно ближче.

    Шукаючи історичні орієнтири, француз неминуче стикається зі скандальним питанням, сформульованим Марселем Деатом в 1939 році, на початку Другої світової: "Чи варто нам помирати за Данциг (Гданськ)?".

    Наразі жоден француз, або майже жоден, не мислить у категоріях "Чи варто помирати за Харків?" Російсько-український конфлікт далеко, орієнтири втрачають свою чіткість. Щоб відрізнити добро від зла, потрібно докласти чимало зусиль.

    Ніколи не треба недооцінювати інтелектуальну лінь. Неоголошена гібридна війна під керівництвом Москви, особливий менталітет Донбасу, який активно використовувала Партія регіонів, вплив олігархів на українську політику - всі ці екзотичні речі суттєво ускладнюють для західних європейців розуміння ситуації в Україні.

    У той час як пояснення Кремля все чудово та зручно спрощують: Україна нібито пригнічує російськомовну меншину, зростанню українського фашизму протидіють нащадки Червоної армії, йде "громадянська війна", в якій урядовим силам протистоять бойовики, яких підтримує місцеве населення і т.д.

    Російська пропаганда є дієвою, оскільки дає пояснення, які західні європейці здатні засвоїти, і зовсім не важливо, що вона деформує реальність.

    Частина європейської громадськості приймає аргументи Кремля, ігноруючи принципи логіки, бо так легше. Знання потребує зусиль, тому людина часто віддає перевагу вірі.


    "Хіба не через Україну ми залишилися у дурнуватому становищі з двома "Містралями" на руках, а що отримали натомість?" – питає пересічний француз.

    Переглядаючи пресу, в якій домінує грецька криза, громадянин Франції починає запитувати: ЄС вже заплатив за Афіни, навіщо брати на себе нову проблему? І не важливо, що український борг незрівнянно менший за грецький. Тому Україну, незважаючи на її складне становище, просять навести порядок у своїй економіці перед тим, як рухатися далі. Спершу болючі реформи, а далі буде видно!

    Еммануель Грішпан, кореспондент в Росії та Україні газети La Tribune
    http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/07/31/7036487/

    RépondreSupprimer